Військові дії, які ведуться сьогодні на Сході України, вимагають відкриття ще одного фронту у цій жорстокій війні, розв’язаній проти нас Росією – інформаційного. На 23 році незалежності ми змушені доводити приналежність до України цілого масиву наших територій, а саме Донбасу.
Лідер сусідньої держави, прагнучи продемонструвати «блискучі» знання історії, висловив сумніви щодо законного права нашої країни на володіння так званою Новоросією. Зрештою, під сумнів ставиться саме існування держави Україна.
Намагання переписати минуле на угоду політичним амбіціям правителя - справа для Росії не нова. Ще 1839р. французький мандрівник маркіз Астольф де Кюстін писав: «В Росії історія складає частину володінь монарха, вона є моральною власністю государя, так само, як люди і земля є його матеріальною власністю, її тримають у коморі разом із імператорськими скарбами і показують лише ту її частину, яку побажає зробити відомою володар. Пам'ять про те, що відбулося в недавньому минулому, - це власність царя; він переробляє літопис країни, як йому заманеться, і в будь-який день подає своєму народові історичні істини, які відповідають вигадці даного моменту». Власне, такі спроби ми спостерігаємо сьогодні. Всупереч здоровому глузду десятки російських «історикописців» з екранів телебачення та газетних шпальт взялися демонструвати перекроєну карту незалежної України, шукаючи виправдання загарбницької політики свого вождя.
Адже вже у Х ст. частина земель сучасних Півдня та Сходу України входили до складу Київської Русі. Проте після навали монголо-татар землі Північного Причорномор’я відійшли до складу Золотої Орди, на уламках якої пізніше утворилося Кримське ханство. А решта земель цього регіону відійшла до Литовського князівства, а пізніше – Речі Посполитої. Саме ці землі називали Диким полем.
З ХV ст. на цих землях починає формуватися українське козацтво.
Вже у ХVІ – ХVІІ ст. землі Запорізької Січі сягали на сході до річки Дон. Український історик О. Палій у своїх дослідженнях з цього питання звертається до грамоти польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 р., за якою східні межі земель Запорізької січі визнаються «… з верхів*їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло річки Дону». Це підтверджує і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656 року, в якому ці межі встановлено « …від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще за гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали». Крім того, в документі вказувалося «… те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося…». Вже у часи Нової Січі (яка відновилися у ХVІІІ ст. після спалення за наказом Петра І старої січі) землі сучасного Донбасу входили до двох козацьких паланок: Кальміуської та Барвінківської, про що свідчать топоніми, збережені у даній місцевості.
У другій половині ХVІІІ ст. російська імператриця Катерина ІІ активізувала експансіоністську політику своєї держави. У ході російсько – турецьких воєн кінця ХVІІІ ст. до Росії були приєднані землі колишнього Кримського ханства та частково Туреччини. Одночасно ставши на шлях ліквідації автономії українських земель, російська влада знищила Запорізьку Січ. У 1764 році на цих землях було утворено Новоросійську губернію з центром у Кременчуку. Назва невипадкова. За тодішньою традицією, усі колонії називали такими термінами – Нова Англія, Нова Каледонія і т. д. Територіально до неї входили землі Вольностей Війська Запорізького, частина Гетьманщини та штучно створені царизмом Ново – Сербія та Слов’яно – Сербія (губернія охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську, частину Донецької та Одеської, центральну частину Луганської областей). У 1802 р. за наказом царя Олександра І губернію було ліквідовано, її розділили на три менших – Катеринославську, Миколаївську, Таврійську та об’єднавши у Новоросійське генерал – губернаторство. Склад генерал – губернаторства декілька разів змінювався. У 1822 р. його називають Новоросійсько – Бессарабським. Проте у 1874р. така адміністративна одиниця була ліквідована і з цього часу назва «Новоросія» більше не використовується. Після включення цих територій до складу Росії починається їх колонізація. Землі активно роздаються російським поміщикам, німецьким, сербським та грецьким колоністам. Але в цьому регіоні українці становили більшість населення.
В період визвольних змагань початку ХХ ст. на території колись під російської України була проголошена Українська Народна Республіка. Згідно ІІІ Універсалу Центральної Ради, проголошеного 20 листопада 1917 р., юрисдикція УНР поширювалася на дев’ять українських губерній, включаючи Донбас, Харківщину, Південь, в т. ч. Таврію ( правда, на той час без Криму). На жаль, відстояти свою незалежність тоді українці не змогли, оскільки знову стали жертвою Росії, але на цей раз більшовицької.
Кінець ХХ ст. знову подарував шанс українцям відновити свою державність. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна була визнана міжнародною спільнотою в адміністративних кордонах, що сформувалися в СРСР. Неподільність та недоторканість території України закріплені Актом проголошення незалежності України та Конституцією України. Повага до територіальної цілісності України була закріплена у широкомасштабному Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, підписаному у травні 1997 р. Зрештою, гарантію недоторканості наших кордонів дали на Будапештському саміті у 1994р. великі держави світу.
За матеріалами центральних видань та Інтернет –
ресурсів підготувала вчитель історії Рудківської гімназії Оксана Фещин
|
