ПАМ*ЯТАЙМО, НЕ МАЄМО ПРАВА ЗАБУТИ!
Ці слова можна вживати до кожної кривавої сторінки української історії. Не маємо права забути звірства Петра І після Полтавської битви, не маємо права забути, як помирали очільники гайдамацького руху, як «топтали стежки» в Сибір козацькі гетьмани.
ХХ століття також має багато сумних і кривавих подій. Серед них незагоєною раною болить українців Друга світова війна. Тема цієї війни залишається дискусійною щодо місця і ролі українців у боротьбі з нацизмом. Як і в багатьох попередніх війнах, Україна стала плацдармом бойових дій, сировинною базою та величезним людським ресурсом.
Вчені підрахували, що протягом лише перших місяців війни з 16 областей України військкоматами було мобілізовано 2,516 млн. осіб, а війна велася не один, і не два роки…
Загалом у другій половині 1944 року в арміях 1-го Українського фронту українці становили 70%, а в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів – перевищували 50%.
Проте, російські генерали ніколи не сприймали українців як «надійного солдата». Чого варті лише слова Жукова: «Зачем обмундировувать и вооружать этих хохлов. Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать!».
Знаючи нелюдський запал московітів (чи то ХVІІ, чи ХХ ст.), можемо, на жаль, бути впевнені, що слова Жукова не залишились лише словами.
Жахливих втрат зазнали українці і від рук нацистів у концтаборах та гетто. Німці вивезли для роботи на промислових підприємствах і сільському господарстві близько 2,4 млн. українців.
Сталінський режим не відставав – за роки Другої світової війни у райони Крайньої Півночі та Сибіру було вивезено 1,5 млн. «неблагонадійних» західних українців. Як наслідок на 1945 рік в Україні залишилося 27,4 млн. людей із 41,7 млн., що проживали тут до війни.
Страшні цифри. Кожна цифра у цій сумній статистиці – це людське життя, людська доля. Це осиротілі батьки, дружини і діти, це скалічені долі, людський біль, жах полону, втрата… Страшну ціну заплатили українці у Другій світовій війні. У війні, яку провадили між собою два тоталітарні монстри, ми стали розмінною монетою, прахом, безіменним солдатом. І нема різниці, в якій армії воював цей солдат – в Червоній армії, чи в Українській Повстанській Армії. Кожен цей загиблий українець віддав життя за нас.
Пам’ятаймо! Не маємо права забути.
Ганна Струс,
вчитель історії Корналовицької СЗШ І-ІІІ ступенів
| 
