Кирило Осьмак, Президент УГВР, був ініціатором об*єднання всіх патріотичних сил в Українську Головну Визвольну Раду. Метою свого життя визначив створення Української Самостійної Соборної Держави на українських етнографічних землях, щоб український народ був володарем на своїй землі.
Про деякі факти життя та боротьби Кирила Осьмака - у розмові з його донькою Наталією Осьмак.
- Пані Наталіє, вітаю вас з 70 роковинами з дня створення Української Головної Визвольної Ради. Кирило Осьмак, Президент УГВР, ваш батько, яким ви його пам*ятаєте?
- Я знала батькову опіку тільки до 2 років 7 місяців. У серпні 1944 року він пішов з сотнями УПА в напрямі Турківщини, залишивши нас з мамою в гірському селі, серед Карпат, на Самбірщині, як виявилося, назавжди.
Інформацію про батька моя мати приховувала від мене, щоб не наражати мене на небезпеку, до останньої свідомої хвилини життя боялася, щоб батькова "тінь" не пошкодила мені. На початку 1954 року я довідалася, що ім*я мого батька Кирило, а не Богдан, як я до цього знала, що народилася я в Києві, а не в Тернополі (як було зазначено в моїй метриці).
Про батька я дізнавалася спочатку з листів, які він писав до моєї матері, до мене. Ці листи ми почали отримувати аж в 1954 році, після смерті Сталіна. Батько почав нас розшукувати. Він мав право писати до нас. З 1956 року батько почав писати листи до своєї молодшої сестри Галини, яка жила в Росії. Коли тітка Галя померла, в неї залишилось багато листів, з яких я теж довідувалася про батька. Ще він листувався зі своєю прибраною донькою Валею, яка підтримувала його морально та фінансово. Я почала читати ці листи, вивчати їх. І поступово переді мною поставало життя Кирила Осьмака, розкривалися всі його трагічні сторінки.
- За що Кирило Осьмак був покараний таким тривалим терміном ув*язнення?
- Коли мені до рук у 1992 році потрапив 8-ий том "Літопису УПА" "Українська Головна Визвольна Рада", я вперше прочитала, що Кирило Осьмак був Президентом УГВР. "Злочином" мого батька була боротьба за створення Самостійної Української Держави.
У 1994 році, в рік 50-річчя створення УГВР, вперше голосно прозвучало ім*я Кирила Осьмака. У цьому ж році ми поїхали з чоловіком моїм покійним у Владімір (Росія) шукати батькову могилу. На велике щастя - знайшли. Ми пішли в тюрму, де відбував покарання батько, щоб знайти якісь його документи чи речі, які залишилися. Мені дали в архіві ФСБ Владімірської області "Особову справу заарештованого Осьмака К.І.". Це були перші документи, на які дивилися мої очі. Там було багато драматичного, страшного… Постанова про арешт, заява про голодування, анкета, протоколи обшуку й талони викликів на допити. Талонів було аж 218! Що батькові довелося пережити, про це знає тільки Бог та ще ті, кому випав такий самий страдницький шлях.
Заарештували батька 12 вересня 1944 року в селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької (нині Львівської) області під час облави. У протоколі про затримання написано, що Коваль Іван Пилипович (довідка на таке ім*я була видана батькові в сільській управі) "підозрюється в належності до контрреволюційної націоналістичної організації ОУН. … ув*язнити в тюрму на 48 годин для з*ясування особи". Ці "48 годин" розтяглися на 16 років 8 місяців і 3 дні. До останньої хвилини його життя…
10 липня 1948 року Кирила Осьмака було звинувачено за ст.ст.54-1 "а" (за зраду батьківщини) та 54-11 (готування до зради) кримінального кодексу УРСР.
- Кирило Осьмак помер на чужині?
- Так, у тюрмі міста Владіміра. В розпал Помаранчевої революції ми з чоловіком двічі їздили у Владімір, щоб перевезти прах батька в Україну. 1 грудня 2004 року була ексгумація, а 11 грудня цього ж року його перезахоронили на Байковому кладовищі у Києві. Перезахоронення відбувалося на державному рівні. Для мене це була значуща подія. Перепоховання ми робили спільно з Товариством репресованих. Відспівували мого батька у Володимирському соборі, біля пам'ятника Тараса Шевченка було віче. На Байковому кладовищі виділили дивовижно гарне місце. Мій тато похований там, де спочивають Іван Світличний, Іван Гончар, Іван Миколайчук, Василь Стус. У 2007 році на могилі постав пам'ятник - козацький хрест. 1 грудня 2007 року його було освячено.
- Ви зібрали про батька, напевно, всі можливі відомості. Де можна з ними ознайомитись читачам?
- Я уклала 41 том Літопису УПА (у 2004 році). Там є всі слідчі справи і листи. В 2008 році вийшла книжка з серії "Події та люди" "Кирило Осьмак - нескорений Президент УГВР". У 2014 році я видала окрему книжку батькових листів. Написала передмову та дала назву книжці - "Кирило Осьмак: автопортрет в листах на тлі Владімірського централу" - вже, на жаль, покійна Михайлина Коцюбинська.
- Оскільки створення УГВР було подією всеукраїнського значення, вартувало б і роковини відзначати на всеукраїнському рівні?
- З нагоди ювілейної дати створення УГВР я написала звернення до керівництва нашої держави з проханням про те, щоб на державному рівні відзначити подію. Відповіді поки що не отримала. Вона буде. Але для мене найважливішим є те, щоб влада прочитала про це, щоб знала про ці події. Вважаю це своїм обов*язком.
Щороку приїжджаю в Сприню, щоб взяти участь в святкуванні річниці створення УГВР. Буду там і 13 липня 2014 року.
- Як і тоді, сьогодні Україна переживає складні часи. Події на Майдані в Києві як ви сприйняли?
- Теперішні події для мене - це якесь повторення спогадів з мого дитинства. У восьмирічному віці у Підбужі я була свідком того, як до відділку міліції привезли тіла дванадцяти молодих хлопців-повстанців, а одного упіймали живого. Він сидів увесь скривавлений та забинтований. Це було у 1950 році, напевно в червні. Мене покликала моя приятелька, яка була донькою енкаведиста: "Пошлі смотреть бандітов убітих". Я тоді ще не розуміла, ким були ці хлопці. Бачу, як сьогодні, обличчя цих убитих юнаків.
Відвідуючи Майдан нещодавно, я побачила одну фотографію, на якій були молоді хлопці, що загинули від куль снайпера. Це фото нагадало мені події мого дитинства: перед очима знов постало те подвір*я міліції і тіла тих убитих молодих повстанців. На жаль, все повторилося. Пройшло 70 років - а окупант той самий, і боротьба та ж.
- Ви вірите, що наша боротьба закінчиться перемогою для нас?
- Безумовно. Один історик молодий Павло Подобєд надрукував уривки з листів енкаведистів, молодих хлопців, які в 1945 році приїхали в Україну "устанавлівать савєтскую власть". В тих листах вони писали до своїх родичів про українців: "ані собіраются бандамі по 600 чєловєк, у ніх єсть аружіє, ані аборванниє, в лєсу, і ані хотят самостійную Україну". Інший пише: "ані нє дают нам устанавлівать совєтскую власть". Для них було незрозуміло, як це можна віддавати життя за свою землю, бо у них свого нічого немає, у них все загарбане. Тому у них немає таких сердечних почуттів до своєї землі. А у нас і тоді, і зараз були та є такі відважні хлопці і дівчата, які готові покласти життя за нашу свободу.
- Як ви думаєте, коли протистояння на Сході України нарешті завершиться?
- Це буде тривати ще довго, думаю. Бо це не просто накопичувалося, і воно не враз розв*яжеться. УПА воювала 15 років, навіть не маючи підтримки. А зараз ми маємо підтримку. Нас визнав світ. Ми є для світу і є для себе. Перемога буде нашою, бо ми боремося за правду. І найбільше хочу, щоб ті люди, які зараз борються за Україну, та молодь, яка на передовій, щоб вони були живими. Щоб вони народжували дітей, щоб реалізувалися в цьому житті. Вони потрібні для життя.
Спілкувалася Зоряна Савка
| 
